Франко про Данте
Генії: бесіда віч-на-віч Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
І щоб ти не зазнав сирітства духового,
В якому я свій вік коротать мушу.
Це не скарга, аж ніяк - гірке зізнання гордої, високої душі. Останнє десятиріччя земного життя нашого генія було чи не найважчим. Важка хвороба, внаслідок якої починаючи з квітня 1908 року і аж по смерті у травні 1916-го Франко, міг, і то з великими зусиллями, писати тільки лівою рукою друкованими літерами; матеріальні нестатки; відраза до частини галицького міщанського оточення, «патріотів» на словах - амбіційних егоїстів на ділі; складні стосунки з Михайлом Грушевським, на співпрацю з яким покладалися такі надії; смерть сина Андрія, вірного помічника (1913 р.); зростаюче відчуття самотності... І все ж таки і в ті роки поет залишався вірним своєму гордому девізові: «Працювать, працювать, працювати, в праці сконать» . Ось неповний перелік зробленого ним: «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890», «Причинки до історії України-Руси» (1912), збірка «Давнє й нове» (1911)... І переклади - з арабської, французької, давньоісландської, давньогрецької, латини, німецької, давньоєврейської... Сила волі, динамізм - фантастичні!
І, звичайно, він шукав, хай і в далечі віків, рідну душу, чия мужність, стійкість у нещасті, благородство постійно додавали б сил, живили б горде прагнення - вистояти. Думка Франка щоразу зверталась до геніального Данте, великого вигнанця, проклятого і засудженого на смерть рідною Флоренцією, того Данте, який у найважчу мить життя не схилився перед горем, а, «створивши партію з самого себе», приступив до написання «Божественної Комедії»...
Інтерес до незрівнянного італійського поета виник у Івана Яковича ще з юності. В Дрогобицькій гімназії Франко знайомився з творами Данте в німецькому та польському перекладах, і тоді ж виникло нестримне бажання: відтворити дантові шедеври рідною мовою! Наприкінці 80-х років ХIХ ст. Франко пише Драгоманову, що Данте, «цю колосальну святиню середньовікового духу», слід цінувати «головно задля недосяжної простоти і грандіозності його стилю». І додає, що сам має намір взятись за лірику Данте і «Божественну комедію»: «Може, удасться дещо й на наше бідне поле перенести». Зовсім не випадково, що саме останні, найважчі 10 років (а втім, які роки з життя Франка були легкими?) активізували бажання творця «Мойсея» приступити до написання біографії Данте й опублікувати переклади «Комедії» та сонетів. Починаючи з 1907 року на сторінках «Літературно-Наукового Вісника» з'являється ряд «студій» Франка про Данте і його час; шість років потому, у 1913-му, важко хворий поет, грунтовно переробивши ці статті, доповнивши їх власним перекладом частини «Божественної комедії» та аналізом ліричної і дидактичної поезії великого флорентійця, видав усе це у вигляді єдиної книги (І.Франко, «Данте Алігієрі», Львів, 1913 р.). Книга ця, без перебільшення, один з найяскравіших (і, на безмежний жаль, останніх) спалахів духовної енергії нашого Титана...
Франко - блискучий історик, літературний критик та Франко - перший, по суті, перекладач Данте - в цій книзі чудово доповнюють один одного. Перші два розділи твору: «Середні віки» та «Культура середніх віків» створюють широкий, вражаючий історичний фон, що передував появі Данте. Франко вмів писати просто, чітко й ясно ( «Хто ясно думає - ясно виражає думку» , за Шопенгауером), але не забудемо, що перш ніж взятися за перо, він ретельно простудіював праці німецьких та італійських істориків (Карл Федерн, Роберт, Крафт, Карло Гаспарі...). Франко-вчений, таким чином, гармонічно поєднувався з Франком-митцем. Решта книги - це біографія і переклади.
І, безперечно, лише той творець, хто, подібно до Франка, збагнув загадкову й горду душу геніального італійця, міг би написати такі чудові, натхненні рядки: «Дантова поема - се не лише малюнок даного закутка дійсного світу, який Данте переходив своїми ногами, і малюнок тої історичної доби з її героями й катастрофами, яку пережив Данте; се не лише малюнок того космічного порядку, який тогочасна наука бачила в світі з його поділом на землю, пекло, чистилище й небесні сфери; се не лише малюнок індивідуальної душевної драми, що відбулася в Дантовій душі; се щось іще більше, ще глибше: се малюнок душевного перелому в душі кожного чоловіка, того перелому, що починається гріхом, порушенням суспільного порядку та етичного закону, і через безодні завзятості, зневіри, розпуки доходить до жалю, каяття, покути і кінчиться розкошами поєднання і душевного відродження та заспокоєння. Се віковічна повість кожного з нас, кожного, хто думав, любив, помилявся, падав духом і знов підносився . Данте силою свого генія зробив... першу новочасну психологічну повість, першу студію новочасної душі, виведеної з гармонії і раз у раз занятої змаганням знов дійти до гармонії».
Так, він побачив у гарячих очах Данте щось своє, тільки йому дане, неповторне. Відбувся діалог віч-на-віч двох геніїв. Про те, що Франко постійно співвідносив свою долю з долею Данте, свідчать дуже цікаві спогади громадської діячки Северини Кабаровської, яка у січні 1914 року прийшла привітати Івана Яковича з 40-річчям творчої діяльності. Ось що вона згадує: «Наша делегація вручила йому вінки, серед них - терновий, з білими трояндами. Франко затримався довше перед великим терновим вінком з китицею білих рож і червоними стрічками. - Від кого сей вінок? - спитав. - Від жіноцтва ходорівської землі. - Чому ж терновий? - усміхнувся неначе. - Бо тернова ваша слава... - А ця китиця білих рож? - Це китиця ясних хвилин у Вашому житті, високодостойний ювіляре! Він поглянув на мене швидко й допитливо і тихо, і якось болісно сказав: - І стільки їх не було... але - додав у мент якийсь - ся хвилина, яку дали-сьте мені нині, є однією з тих білих рож...».
Теги: Особистість, Мистецтво, Література Газета "День"